Головна | Реєстрація | Вхід | RSSВівторок, 19.12.2017, 01:10

Червонополянська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Меню сайту
Категорії розділу
Інформатика [3]
Початкова школа [6]
Хімія - біологія [0]
Математика [1]
Трудове навчання [2]
Креслення [1]
Образотворче мистецтво [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Блог

Головна » 2016 » Січень » 26 » 4 клас Позакласне читання Заєць та їжак. Вовк старшина. Лисиця і дрозд.
12:06
4 клас Позакласне читання Заєць та їжак. Вовк старшина. Лисиця і дрозд.

ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК

Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.

Мугикав собі тихенько, а далі подумав:

«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли».

Буряки були недалеко від його хати. їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.

Побачивши Зайця, їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:

— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?

— Погуляти вийшов, — відповів їжак.

— Погуляти? — зареготав Заєць. — А я думаю, що з твоїми кривими ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.

Ця насмішка дуже розсердила їжака, бо ноги в нього таки криві.

— Ти, певно, думаєш, — каже їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лапами швидше побіжиш?

— Авжеж, — відповів Заєць.

— Можемо спробувати, — мовив їжак. — Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.

— Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками випередиш мене? — сміявся Заєць.

— Ну, про мене, спробуймо, коли тобі охота.

— Гаразд! — відповідає Заєць. — Давай руку. А тепер біжім.

— Ну, ну, чого так поспішати, — відповів їжак. — Треба наперед піти додому, трішки поснідати, а через півгодинки я повернусь на оце місце.

Заєць не мав нічого проти, бо і йому хотілось перед тим похрумати свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.

Приходить їжак додому і каже до своєї жінки:

— Жінко, збирайся швиденько, підеш зо мною в поле.

— А чого мені в поле? — питає їжачиха.

— Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.

— Чи ти, чоловіче, з глузду з'їхав? — скрикнула їжачиха. — Ти з Зайцем хочеш наввипередки бігати?

— Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти. Що мала їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.

А дорогою їжак і мовить до неї:

— Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»

Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.

Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на другий кінець.

Приходить, а Заєць уже там.

— Ну, що ж, біжімо? — питає Заєць. — Ну, раз... два...

Один став в одну борозну, другий — у другу.

Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.

А їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:

— А я вже тут!

Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.

— А це ж як могло статись? — скрикнув Заєць. — Біжім ще раз, назад!

І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:

— А я вже тут!

Розлютився Заєць. Що за диво? Щоб кривоногий їжак мене випередив? І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

— Ану, ще раз біжім!

— Про мене Семене, — мовив їжак, — біжім хоч десять разів, мені байдуже.

Побіг Заєць, а знизу знову чує:

— Я вже тут!

Біжать ще раз угору — знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.

А їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.

Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

ВОВК-СТАРШИНА

Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:

— От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!

— А нащо я тобі здався? —питає Вовк.

— Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»

— А нащо я громаді здався? — питає Вовк.

— А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.

— Ну, так що з того, що вибирають?

— Не то біда, що вибирають, — каже Осел, — а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене, щоб я вас зараз привів до села. Таке-то діло.

Почувши таке, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на спину та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, та, бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та дрючками та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.

Біжить неборака та все оглядається, чи іде люди за ним не біжать. Аж коли вже села не стало видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ліг спочити. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:

— Мій тато старшиною не був, мій дід старшиною не був, і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося старшиною бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив.

А під копицею сидів здоровенний парубок з вилами в руках. Почувши це, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребту, аж Вовк і дух спустив.

ЛИС І ДРОЗД

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходімо, куме.

Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходімо, куме.

Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

— У Київ на ярмарок.

— Візьми й мене з собою.

— Ходімо, братику.

Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж уночі наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.

— Нумо, — каже, — пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з'їмо.

От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з'їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.

Знов Лис загадує:

— Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з'їмо.

Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.

Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою частину, а Лис трошки з'їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м'ясо та й їсть.

— Що це ти, кумочку, їси? — питає його Кабан.

— Ой, кумочку, — зітхає Лис. — Що маю робити?! Свою власну кров п'ю з великого холоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.

Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров'ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м'ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м'яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в'є.

Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:

— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

— Гніздо в'ю.

— Нащо тобі гніздо?

— Яєць нанесу.

— Нащо тобі яйця?

— Дітей виведу.

— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з'їм.

— Не їж, Лисику, зараз тебе визволю, — просить Дрозд.

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав

Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

— Вивів.

— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.

— Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:

— Ходімо зо мною!

Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.

«Дай, — думає, —зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».

Підбігла трохи за Дроздом — він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.

Сидить Дрозд на дереві та й в'є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.

— Дрозде, Дрозде, — говорить Лис, — чи вивів ти мене з ями?

— Вивів, Лисику.

— А нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Ну, тепер же напої мене, а то я твоїх дітей поїм.

— Не їж, Лисику, я тебе напою.

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав та й каже Лисові:

— Ходімо зо мною!

Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисові, — а я буду міркувати, чим тебе напоїти.

Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту поливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову та й клює.

— А тю! — крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не було, сів собі Дрозд на другого коня та й клює його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От капосна пташина! — думає собі. — І чого вона прив'язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й клює собі.

«Чекай же ти», — думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася та й потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поїхав додому.

Сидить Дрозд на дереві та й в'є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

— Вивів.

— Нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Напоїв ти мене?

— Напоїв.

— Ну, а тепер посміши ти мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.

— Не їж, Лисику, я тебе посмішу.

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі каже:

— Ходімо зо мною.

Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.

— Ой, тату, — каже хлопець, — на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб'ю.

Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.

— Ой, сину, що це ти робиш? — крикнув батько.

— Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.

— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.

Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом'яний бриль, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати, — фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою — знову даремно.

«Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!» — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.

«Ну, — думає, — тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».

Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.

— Дрозде, Дрозде, — мовить Лис, — вивів ти мене з ями?

— Вивів.

— Нагодував ти мене?

— Нагодував.

— Напоїв ти мене?

— Напоїв.

— Розсмішив ти мене?

— Розсмішив.

— Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:

— Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.

Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.

— Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.

— Ні, не страшно, — каже Лис, — а тільки я втомився, не хочу йти далі.

— Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? — питає Дрозд.

— Як знаєш, — мовить Лис, — але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з'їм.

— Добре, — каже Дрозд, — лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.

Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.

Бачить Лис, що біда, як схопиться з місця, як крикне до Дрозда:

— Ну що ж ти, дурню! Ти й справді псів на мене ведеш?

Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробігти декілька кроків, як пси наздогнали його й роздерли. 

Категорія: Початкова школа | Переглядів: 93 | Додав: Ivan | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Січень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
  • uCoz Community
  • uCoz Manual
  • Video Tutorials
  • Official Template Store
  • Best uCoz Websites

  • Copyright MyCorp © 2017
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz